Česká centra, Czech Centres

Česká centra / Czech centres - logo

В кризові часи пробуджуються атавізми, вважає драматург Мілан Угде

Всі новини

В кризові часи пробуджуються атавізми, вважає драматург Мілан Угде

Драматург Мілан Угде усамітнився на своєму заміському хуторі, де пише нову п’єсу. Як справжній песиміст, він згадує Сейферта, який в 1969 році сказав, що він радий, що старий. Хорошою новиною є бодай те, що і в цей час виходять книги. Однією з них є збірка театральних п’єс Мілана Угде, яка вийшла у видавництві міста Брно Větrné mlýny.

Чи могли ви собі коли-небудь уявити, що ви опинитесь в такій ситуації як сьогодні?

Ні, принаймні не буквально. Проте органічний песимізм, яким я страждаю, і яким я мучив свою родину а син мене через це з мене кепкував i ще від перевороту мені підказував, що обставини ще мною шарпатимуть. Але такого колективного шарпання я не очікував.

 

Як чи почуваєтесь в такий період? Для вас це привід «зібратися», чи це для вас стрес?

Пригадую, я не дуже добре зрозумів, коли в темному 1969 році Ярослав Сейферт нам сказав: «Знаєте, панове, що мене найбільше тішить? Те, що я такий старий.» Тепер я це розумію. Але я ще не готуюся до смерті і не відчуваю якогось особливого стресу. Зараз я мучу комп’ютер новою п’єсою, я якраз посередині, і мені цікаво дізнатися, чи я зумію її кудись довести. Я щоденно розмовляю через Skype з своїм розумним дванадцятирічним онуком, який зараз в Празі, про чеську мову та історію, і це для мене радість. Хвилююсь за дружину, адже вона працює медсестрою.

 

Економічні труднощі торкнуться всіх аспектів життя, тобто і культури та мистецтва. Чи маєте ви уявлення, яким чином виходити з цієї ситуації?

Жодного уявлення, тут справді дуже багато ускладнень. Ще більше в мене сумнівів у тому, що це вдасться урядові Бабіша. Я йому не довіряв і не довіряю, хоч і бажаю їм успіху, оскільки це спільний інтерес.

 

Лунають також думки, що після того, як це все завершиться, театр стане іншим, що ми будемо його по-іншому сприймати. Що ви думаєте з цього приводу?

Адорно колись писав, що після Освенциму вже неможливо буде писати вірші. Думаю, він свідомо перебільшував. Вірші писались, але якщо це справді були вірші, то вони вже були дещо інші. Сьогоднішня ситуація більш загальна, вірус не обирає кого заражати. Я вірю, що це також оновить театр.

 

Піднялась також хвиля ненависті до митців, які вказували на те, що насправді не мають жодного соціального захисту, тому, що їхнє становище за всі тридцять років не вдалося якось кодифікувати. Чи не схоже це на п’ятдесяті роки, коли люди в інтернет-дискусіях закликають, щоб митці брали в руки лопати, що вони нічого не роблять ітд.?

Зневажливе ставлення до митців не є новинкою. Ще декілька століть тому їх взагалі відмовлялися хоронити на цвинтарі. Згодом це перевернулося з ніг на голову – деякі митці, і не обов’язково великі, стали знаменитостями. Але в період потрясінь та криз пробуджуються старі атавізми.

 

Звідки береться така обмеженість і депривація? І чи не здається вам, що деякі митці також підливають масла у вогонь?

Коли людина спостерігає за великим актором, музикантом чи художником за роботою, виникає оманливе враження, що вони лише радіють і насолоджуються. Піт на чолі, переконливий знак напруження, зазвичай, не видно. Я колись знав одного чиновника регіонального рівня, який мудрував над митцями: «А коли ж ви, власне, працюєте?». Бульварні ЗМІ поширюють новини про вечірки, де задарма їдять та п’ють, просто смітять грошами. Озлобленість, заздрість мають на під собою хороший грунт, а сьогодні більше ніж будь-коли.


Чи сьогоднішня ситуація і наша поведінка в ній розповідає про нас щось нове?

Це все справляє враження нищівного удару по ілюзіям. Але я читав не лише історії про те, як відважно та солідарно поводились жертви концентраційних таборів. Деякі мої родичі, які пережили Голокост, іноді розповідали про жахливі вчинки, які чинили люди у відчаї перед смертельною загрозою. Це не є якась оцінка людини як такої, це лише невід’ємна частина правди.


А політики? Вони вас чимось здивували?

Я слухав виступ, на разі останній, канцлерки Меркель. Він справляв переконливе, людське враження. Наші ж поводились згідно очікувань. Найманий автор написав прем’єрові Бабішу хороший текст, але кінцевий результат пані режисерка Талска оцінила так само, як іноді це робила на перших акторських пробах в театрі Husa na provázku - вигуком «Не вірю!»

 

Větrné mlýny зараз видали ваші п’єси, як ви сам говорите, не зібрані, а відібрані. Чи не було б цікавим видати все?

З точки зору наукового видання це було б, мабуть, логічним. Але я думав й про читачів. Їх буде страшенно мало, театральні п’єси не читаються, це мало хто вміє. Я б не наважився пропонувати речі, які не сподобаються.

 

В цьому зібранні є також і десять п’єс, які ви написали під час нормалізації, і які не можна було ставити під вашим іменем. Мене здивувало, що їх аж стільки, і що вони всі якісні. Говорять, що коли гримить зброя – музи мовчать. Нехай тоді була холодна війна, та все ж війна. Як вам вдавалося багато писати в той час?

Я додам ще один аргумент тим, хто мої самокритичні зізнання сприймає як якусь самобичувальну позу: я б не сказав, що всі ці п’єси геть зовсім якісні. Я навіть знаю, чого бракує багатьом з них. Проте в період заборони я працював за специфічних обставин напруження, під певним позитивним тиском. Кожна можливість писати видавалась останньою. Пригадую старий жарт: Священник попросив бродячого художника розмалювати костел. І дивувався, що художник навіть не зробив ескізів, але одразу швидко малює одну постать за іншою. Пояснення звучало: сходинки драбини, на яких він стояв, болісно стискали йому яйця. Тому в художника перед очима стояли всі святі, він лише перемальовував їх.

 

Коли ви починали писати, у вас було уявлення, що ваші п’єси будуть ставити, що знайдете «покривачів»? Це вас мотивувало?

Мені пощастило, замовлень та «покривачів» було вдосталь. До цього додавався тиск, про який я вже згадував у відповіді на попереднє питання. Зденєк Поспішил мав антиромантичний підхід до творчості і короткий строк для написання тексту для Театру на Шнурку він супроводжував лаконічним «Якось зліпиш до купи».

 

Котрась з цих п’єс мала незвичну долю?

Для мого друга Мирослава Частка я написав близько двадцяти монодрам. Він їх ставив у своєму мандруючому театрі одного актора і їх оцінила пані Їржіна Шворцова. При цьому, вона звернулася до нього «Мілане». Я певен, що це було помилково, але Мірек був переконаний, що нашу співпрацю розкрили. Збірка цих текстів, сподіваюся, пізніше ще вийде.

 

Загалом в книзі 24 п’єси, якщо я правильно порахував. Чому ви деякі відкинули? І що для вас і для видавця було ключовим, що ви хотіли відобразити таким зібранням?

Видавець хотів, щоб вийшов загальний збірник, без вибірки. Але вони пішли мені назустріч, в моєму переконанні, що видання мало б вміщати тексти, які могли бути поставлені в час видання. За винятком «Короля-Ваври», який опинився в книзі, радше, як згадка про ті часи, я намагався дотримуватись цього принципу. Помилки на кшталт «Блудниці з міста Фіви», деякі невдалі радіо-п’єси та сценарії мюзиклів мусили залишитися за бортом книги, незважаючи на те, що свого часу таки були поставлені.

 

Отже, перша п’єса це «Король-Вавра» 1964 року, а остання «Вибір Марії» з минулого року – це майже 60 років творчості, та ще й паузою для вашої політичної місії. Як ви сам бачите власний розвиток як драматурга? Молодий Угде – це такий ж Угде як у зрілому віці?

Молодий Угде приблизно до 36-річного віку був переконаний, що джерелом п’єси є ідея, яку автор повинен придумати або віднайти. В очікуванні заборони, десь між 1969 та 1972 роками, я раптом усвідомив, що така безболісна продукція є порожньою та немає сенсу. Поступово в мене почало складатися враження, що драматичні історії ніби самі мене вишукують. До мене дійшло, що умовою драми є відносини, зв’язок, які є завжди особистими.


Раніше ви схилялися до політичних тем, тепер ви більше звертаєтесь до інтимної площини, взаємин?

При роботі над політичними темами я обходився без відносин, так як я їх сьогодні розумію. Я тягнувся до ідей, а не до людей, не до людини. Незважаючи на короткочасні успіхи, це був хибний шлях.

 

Яка з ваших п’єс для вас є улюбленою? І яке інсценування вам найбільше сподобалось?

«Диво в чорному домі» мене вперше в житті наповнила відчуттям якогось авторського задоволення, а режисер Юрай Нвота разом з акторами Театру на поручнях його доповнили радістю з самої постановки. Але я з вдячністю згадую й про діяльність Зденька Поспішила, передусім про його режисуру «Балади про бандита». Мілош Штєдронь був чудовим «третім в компанії», незважаючи на те, що навіть і не знав про це в період, коли мене заборонили.

 

Саме п’єсою «Диво в чорному домі» ви повернулися в театр після свого перебування в політиці. Один театр довго відмовляв в постановці п’єси, вона припадала порохом. Коли ж її в «Театрі На поручнях» поставив Юрай Нвота, це був великий успіх, її почали грати й у інших театрах. П’єса розповідає про вашу родину – її написання стало для вас певною терапією?

Так, це моя найбільш інтимна п’єса, але й вона окрім успіху викликала зауваження. Вацлав Гавел мені сказав, що навіть для нього це «занадто», а у вузькому сімейному колі я уважно вислухав, що терапію варто проводити в інтимному середовищі ординації, а не на театральній сцені. З усією повагою – я вважаю інакше.

 

Ви написали також п’єсу про Леоша Яначека та Сальєрі, що вам подобається у цих композиторах

На Яначека мали величезний вплив юнацькі роки та середовище старобрнєнського монастиря. Кршіжковський його вивчив на музиканта, але як людина він там відчайдушно страждав. Це суперечливо відобразилось на його відносинах з жінками, мене це заінтригувало. Доля Сальєрі мене зворушила: свого часу це був великий митець, а байкою про Моцартового ворога та вбивцю його оббрехали автори, які через нього зводили свої власні рахунки з суспільством.

Лише за останнє десятиліття ви написали й декілька музичних лібрето. Якщо я правильно пам’ятаю, то версією «Травневої казки» Поспішила в театрі Карлін ви не були захоплені. Що вас привело до цього жанру?

Карлінську «Травневу казку» Зденєк Поспішил режисерував під час важкої хвороби. Я досі докоряю собі, що не був більш послідовним і не відвів його до лікаря. Врешті, страшний Зденьків постріл забрав у мене режисера і друга, з яким ми розуміли одне одного без слів. Мене, автора, який з найбільшою радістю писав для зали театру «На шнурку» на сто місць, цей мюзикл через відгуки на «Баладу про Бандита» підштовхнув до бажання грати на великій сцені великого залу – атрибутів славних театральних часів. Але найкращий медланецький драматург вже не повторив успіху Балади.

 

Ви напишете п’єсу про коронавірус? Чи знаходите в такій ситуації певну драматургічну інспірацію?

Написати п’єсу про коронавірус я б абсолютно точно не зміг. Пригадую гарну фразу Ільї Ільфа: «Ранкове рішення я вже відобразив в художній літературі». Актуальне сьогодення – це вже давно не моя спеціальність. Я думаю про Камю та фразу доктора Ріе, що єдиним захистом від чуми є порядність. Нічого сильнішого я собі не уявляю.

Яна Махаліцка

JANA MACHALICKÁ

Zdroj: https://www.lidovky.cz/kultura/v-krizi-se-probudi-atavismy-mysli-si-dramatik-milan-uhde.A200403_102819_ln_kultura_jto?

 


 

Milan Uhde; foto: Větrné mlýny

 

Мілан Угде (1936) Прозаїк, поет, автор театральних та радіоп’єс, есеїст, сценарист, політик.

Народився 28 липня 1936 року в м. Брно. (з 1990 по 1992 роки був міністром культури), з 1998 року він зосередився на власній творчості. Поет дебютував поетичною збіркою «Люди з нижнього поверху» (1962), а визнання йому принесла музична екранізація театральної п’єси «Балада для бандита» (1975). Цього року вийде у світ українською мовою п’єса Мілана Угди «Дива у чорному будинку», яку переклала Лідія Кіцила (видавництво Анетти Антоненко). У п’єсі йдеться про пошук дивовижної таємниці проклятої спадщини – це і болісно, і гротескно, як сімейний сніданок. «Йдеться про міщанські стандарти та відновлення зіпсованих родинних зв’язків. Та не лише про них. Головний посил про те, що спражнє відновлення не може бути простою технічною справою, це історія, яка виходить за рамки однієї сімейної проблеми. Автор приходить на ринок зі своєю шкірою, не лише у переносному значенні, але і в прямому сенсі, тому що йдеться про твір створений із клаптиків тканин особистого життя». (Йозеф Млейнек) Цього року видавництво «Вітряні млини» у Брні опублікувало повне видання театральних п’єс Мілана Угди і з цього приводу ми публікуємо ексклюзивне інтерв’ю з автором. Інтерв’ю у автора взяла завідуюча відділом культури «Лідових новін» Яна Махаліцка.

Zobrazeno: 0 x