Česká centra, Czech Centres

Česká centra / Czech centres - logo

Інтерв’ю з міністром закордонних справ Чеської Республіки Томашем Петршічеком

Всі новини

Інтерв’ю з міністром закордонних справ Чеської Республіки Томашем Петршічеком

Питання – Луції Ржегоржікової, Чеський центр Київ

 

 


Українці захищають свою країну, свободу та демократію


Томаш Петршічек, фото: Войтех Влк


Коли 1991 року розпався Радянський Союз і Україна проголосила незалежність, Вам було десять років. Того самого року з Чехословаччини вийшли радянські війська, які окупували країну від серпня 1968 року. Чи зберегли Ви, тоді ще школяр, у пам’яті щось із тих переломних подій, можливо, через розповіді в сім’ї чи інформацію з телебачення або від вчителів?

Відхід радянської армії з Чехословаччини, як і розпуск блоку Варшавського договору, анітрохи не був очевидним, і тодішньому міністрові закордонних справ Їржі Дінстбірові та багатьом іншим у Чернінському палаці, які зробили це можливим, як і Вацлаву Гавелу та Любошові Добровському ми вельми вдячні. Ми всі – їхні боржники, і повинні б щодня згадувати, що ці люди зробили для нашої країни. Падіння комуністичного режиму, як і відхід радянської армії та розпад радянського союзу, я сприймав радше опосередковано. А про те, що в серпні 1968 року Москва нам не надала допомогу, а окупувала нашу країну, звичайно, я знав від батьків.

 

Майже через тридцять років Ви стали міністром закордонних справ Чеської Республіки. А цьогоріч у січні Ви подивилися “війні в очі” в Україні, коли відвідали Маріуполь на лінії фронту. Якими були Ваші безпосередні враження із зони бойових дій?

Війна однієї країни проти іншої неприйнятна будь-де у світі, а те, що це діється в Європі в XXI столітті, ще й між країнами, які самі майже ціле двадцяте століття пережили лихо першої світової війни, громадянської війни, так званого воєнного комунізму, другої світової війни й сталінізму, – це для мене щось незбагненне, з чим я не маю наміру змиритися. Порушення міжнародного права, окупація частини території суверенної держави й розв’язання конфлікту на сході України для Чеської Республіки неприйнятне, і чеська дипломатія на всіх трибунах докладає зусиль до відновлення українського суверенітету.

 

Як мати двох юнаків, я навіть не можу собі уявити, щоб вони повинні були захищати батьківщину з автоматом через плече. І щоб їх ворог міг і вбити. Я б, мабуть, намагалася їх послати кудись у безпечне місце, до Сполучених Штатів, наприклад. Перепрошую за емоційне і гіпотетичне питання, але як би Ви повелися, якби на війну призвали Ваших дітей?

Ви запитуєте страшенно складну й серйозну річ, тим важливішу для мене, що ми з дружиною маємо двох чарівних дітей. Одна з багатьох речей, яка поєднує Чехію з Україною, – тисячі пішли на війну боротися з окупантами, до того ж добровільно, без повістки, з нашої країни в 1938 та 1939 роках, а в Україні, на жаль, за останні роки. Кожна країна в історії опиняється в ситуації, коли її найкращі люди йдуть на війну – українці та українки сьогодні захищають свою країну, свободу, незалежність і демократію.

 

Російською окупацією Криму та стріляниною на Донбасі середньостатистичні чехи цікавилися хіба що протягом кількох місяців 2014 року, але через п’ять років конфлікт уже майже нікого не обходить. Чому так? Чи не живемо ми, чехи, в занадто великому достатку, який засліплює наші емоції, а отже, й солідарність із менш щасливими?

Мабуть, Ваша правда, що в публічному просторі про окупований Крим та східну Україну є менше інформації, ніж протягом гарячої фази конфлікту. На жаль, медіа висвітлюють в основному війни та інші катастрофи, перестрілки їх не надто цікавлять. Також я б сказав, що це парадоксально добре. Усе більше людей також знає, що Україна – це не тільки війна на сході, а й країна з великим туристичним потенціалом та підприємницькими можливостями. Ми повинні над Україною не плакати, а пізнавати її та використовувати її наближення до європейських норм – торгувати, інвестувати, розвивати разом підприємства.

 

Чехи про політику переважно говорять у господах за пивом, і хоча наймолодше покоління радше в різних пабах і клубах, усе одно це пивна політика. Якщо вже зайде мова про Україну, половина тих, що за столом, симпатизують зовсім не Києву, а Москві. Чому?

Дискусії про політику, тобто про громадські речі, про те, що і як ми б хотіли змінити, щоб нам легше було здійснювати свої мрії й бажання, – важливі, навіть ті, що в пивних і клубах. Що стосується російсько-українського конфлікту, думаю, не йдеться про те, хто кому симпатизує, а про те, хто яку має інформацію.

 

Чому стільки чехів піддається проросійській дезінформації? Наприклад, інтернет-газета “Sputnik”, яка виходить і чеською. Може, це тому, що в поглядах на Росію не сходяться й чеські політики на найвищих посадах? Що може зробити міністр закордонних справ, щоб більшість чеської громадськості таки зайняла щодо конфлікту в Україні позицію, яку захищають політичні представники Європейського Союзу?

Політична репрезентація Європейського Союзу – це й ми теж, Європейський Союз – це ми всі в Чеській Республіці. Тим, що ми робимо, кого вибираємо (чи не вибираємо), ми творимо Європейський Союз. Як Томаш Петршічек, який наразі є міністром закордонних справ, я намагаюся не тільки на переговорах, але й на зустрічах у пивних пояснювати, що сталося в Криму та на сході України і що там відбувається зараз, і чому чеська дипломатія поставилася так, як поставилася, і до чого ми прагнемо.

 

Запитаю інакше. Чехословацький президент Т. Ґ. Масарик (на посаді в 1918-1935 роках) у Празі на початку двадцятих років зустрічався з першим українським президентом в історії. Ним був Михайло Грушевський, якому 1917 року вдалося ненадовго створити Українську Республіку. Незалежність України 1991 року привітав і перший чеський президент після падіння комуністичного режиму Вацлав Гавел. І попри це багатьом чехам важко відокремити українців від росіян, російську історію від української? Як це змінити?

Я гадаю, що так погано не було ніколи, і вже Карел Гавлічек-Боровський чи згаданий Т. Ґ. М. знали дуже добре, що українці – не росіяни. Вацлав Гавел підтримував право України на самовизначення та її євроатлантичну інтеграцію. Сьогодні інтерес до України в Чехії вельми жвавий, і українці в нашій країні та українське посольство працюють у цьому напрямку дуже добре.

 

Коли чую про Україну, то зразу думаю емоційно. Може, якраз у цю мить на Донбасі загинув ще один український солдат. Ще один загине через три дні, через тиждень. Чи не можуть політики з Європейського Союзу застосувати ще наполегливіший тиск для укладення перемир’я, щоб мертвих не ставало більше? Мінські угоди не принесли миру, санкції також. Як спонукати бойовиків та російського президента Путіна до справжнього перемир’я?

Санкції Європейського Союзу та інших країн, застосовані до Росії, діють – без них ситуація могла би бути ще гірша. Чеська Республіка в рамках Європейського Союзу домагається не тільки поваги до перемир’я, але й тривалого миру на сході України. Цього можна досягти тільки відновленням українського суверенітету та відходом російських бойовиків.

 

Протягом візиту до України в січні Ви згадали, що Чеська Республіка щороку видає дозволи на роботу для 21 тисячі українців. І що влада роздумує про можливість подвоїти цю квоту. Чому б і ні, але чи не постраждає від цього сама Україна? Наведу приклад. У чеських лікарнях не складно зустріти українських лікарів, і очевидно в усіх чеських університетах навчаються молоді українців. Чехія вітає цей прилив мізків, але через це в Україні парадоксально погіршується сфера медичного обслуговування і загальної освіти. Чеські мізки, своєю чергою, зникають у Великій Британії, США, Німеччині й так далі. Як припинити це європейське кочування фахівців?

Ми усвідомлюємо проблему «відтоку мізків», про який Ви згадуєте. Ми мали б подивитися на те, яку роботу виконують у Чехії українці, чи відповідає вона їхній кваліфікації. Важливим фактором є позитивна перспектива для українців в Україні. Тому принципово важливо, щоб українська влада продовжувала реформи, які приведуть країну до стабільності та економічного процвітання. І тоді можна очікувати, що певна кількість українців повернеться, а інші не матимуть потреби покидати батьківщину.

 

Чеський стенд на “Книжковому Арсеналі” в Києві рекламує літературу невеликої країни з десятимільйонним населенням, українців, однак, 45 мільйонів. Яку чеську книгу Ви б хотіли бачити на стенді — з переконання, що українці її приймуть за свою?

Безперечно, «Силу безсилих» Вацлава Гавела, яка, наскільки я знаю, перекладена українською, і це чудово. Також, звісно, «Мрії про Європу» (Snění o Evropě) Їржі Дінстбіра, яку, думаю, не переклали. Мені також подобаються популярно-наукові книжки, наприклад, «Історія цивілізації» (Příběh Civilizace) чеського єгиптолога Мірослава Барти.

 

І навпаки, чи потрапляла Вам до рук останніми роками книга когось з українських авторів?

Я дуже радий, що недавно видавництво Dokořán видало книгу репортажів Олега Криштопи «Україна: масштаб 1:1» – мені зразу захотілося закинути на спину рюкзак і поїхати мандрувати Україною, і не лише Закарпатською, яку знають багато чехів, а далі, у всі ці захопливі місця, про які пише пан Криштопа. Чудовим початком є також книга «Ми серед вас. Українці, якими ви їх не знаєте» (Mezi vámi. Ukrajinci jak je neznáte), яка вийшла в Чехії, але головна її авторка – українка, яка живе в Празі.

 

Чеський гімн сентиментально оспівує чеський край, а український кличе до бою. «Душу, тіло ми положим за нашу свободу», — співають у рефрені. Які, на Вашу думку, найбільш типові відмінності між чехами та українцями?

Я переконаний, що ми маємо набагато більше спільного, ніж відмінного.

 


Томаш Петршічек, міністр закордонних справ Чеської Республіки.

Народився 1981 року в м. Рокицани, вивчав міжнародні зв’язки на факультеті соціальних наук Карлового університету в Празі, також закінчив магістерські програми в галузі міжнародної політики та економіки в Університеті Ворика у Британії та в Європейському центрі міжнародних і стратегічних досліджень у Брюсселі; завершив навчання в Брюссельському вільному університеті та стажувався в чеському посольстві в Бельгії та при Європейському парламенті. Володіє англійською, французькою та іспанською мовами. Автор кількох професійних публікацій. Захоплюється велоспортом, тріатлоном, бігом, читанням, історією, подорожами, садівництвом та кулінарією.

Zobrazeno: 0 x