Česká centra, Czech Centres

Česká centra / Czech centres - logo

Ексклюзивне інтерв’ю з солістом Національної опери України Яном Ваньоу

Всі новини

Ексклюзивне інтерв’ю з солістом Національної опери України Яном Ваньоу

Випускник Празької танцювальної консерваторії, який зараз є однією з найвідоміших постатей українського балету, був дуже зацікавлений враженнями від танцювальної вистави "Кармен", в якій він виступав у Національній опері, та яку відвідали викладачі Чеського центру. Він відкритий до критики, можливо й тому, що на його думку балет такий самий, як будь-яка інша робота.

Своїх дітей я б не віддав на танці, жартує соліст київського балету Ваня

Чеський танцюрист Ян Ваня є солістом балету Національного академічного театру опери та балету України імТ. Г. Шевченка в Києві. Цей усміхнений тридцятирічний чоловік вже дванадцять років живе в Україні, і це помітно з його вимови. Замість чеського "nuže" використовує скоріше російське «ну», іноді навіть плутає деякі чеські дієслова. Він одружився в Україні і не збирається повертатись до Чехії. Квитки на його виступи розлітаються. Тут він розповість про український менталітет, війну, балетні страйки й про те, чому його раніше в театрі називали Іваном.  

 

Foto: Marek Sklář


У Вас метр дев’яносто, як це – танцювати з таким зростом?

Для нас, великих людей, інколи буває трохи складно скоординувати своє тіло. Високі люди не крутяться в піруеті по десять обертів, нижчі – так, технічно для них це простіше. Але, в свою чергу, з естетичної точки зору, для високих танцівників це простіше, бо, наприклад, принц зі зростом десь сто сімдесят буде вже не принц, хіба ні… 

Ви цілеспрямовано хотіли займатися класичним балетом? Тому ви покинули Чехію?

Мене завжди тягнуло більше до класичних танців, тому, на мою думку, це був вдалий вибір.

В одній статті 2010 року писали, що ви зникли. Як все було насправді?

Можливо я й справді зник. Але я ніколи не був з тих, хто сам себе «піарить» чи робить собі якусь рекламу. Тож цілком можливо, що я зник, або ніхто просто мною не цікавився.

В Чехії часто буває так, що наші люди набагато відоміші за кордоном. Тож чому Київ? Ви його вибрали, ніби навпаки?

В 2006 році ми приїжджали сюди на змагання. Того разу нам не вдалося вибороти жодної нагороди, але мене помітили, можливо ще й тому, що я високий (сміється)… і запропонувати мені річне стажування. Тоді я сказав «Чому б ні? Давайте спробуємо!».

З чого ви починали?

У мене тут був дуже хороший викладач Микола Прядченко, і від самого початку мені діставалось безліч ролей. Наша празька консерваторія дала мені хорошу підготовку. Звісно, там нас навчали і чомусь сучасному, й народному, але змусили закарбувати собі на носі, що класика – це основа. Коли оволодієш класичними основами – тоді зможеш танцювати і щось сучасне…

Foto: Marek Sklář

Що має робити соліст, якщо партнерка йому не підходить? Чи можна якось вийти з такої ситуації?

Завжди можна щось зробити. Можете сказати, що вона занадто важка чи висока для вас, це цілком нормально. Але подібні ситуації нечасто виникають, бо кар’єра танцюриста досить коротка і всі, власне, хочуть танцювати. 

Скільки вас в цілому в групі?

Достатньо, близько ста двадцяти. Якщо говоримо про солістів, то нас там десь шестеро чи семеро. Але якщо ви подивитеся на програму, то побачите, що через день грають ту чи іншу балетну виставу, тому людей має бути багато.  

Ви багато їздите по світу з балетом? 

Це якраз те, що тут краще, ніж в Чехії. Я не хочу хвалитися, але ми дійсно відвідали безліч місць, починаючи з Південної Америки – Аргентини, Бразилії, також були в Канаді, Японії, Китаї, Кореї. А ще в Азербайджані, в Росії, в усіх куточках Європи – в Іспанії, Франції, Німеччині, Італії. І це дуже великий плюс. 

Чому ви настільки популярні в світі? 

Тут, в Україні, орієнтуються в основному саме на класичний балет. Майже всюди ми показували виключно класику – Лебедине озеро, Лускунчика, Сплячу красуню – саме ці вистави люди найчастіше хочуть бачити. В Європі та Америці показують здебільшого щось модернове й сучасне, а «чиста» класика потроху зникає, тому наш театр орієнтований саме на неї.

Спляча красуня – це Šípková Růženka, так?

Саме так, але назву «Šípková Růženka» використовують лише в Чехії, це наша національна специфіка.

Українці радо використовують фольклорні мотиви у виставах, в костюмах чи інших деталях простежується відображення творчості українського народу.

На мою думку це дуже добре. Наразі Україні знаходиться у стані війни з Росією, тому в даному випадку подібна «національність» вельми доречна. Таким чином українці хочуть показати щось своє. З такої точки зору я щиро раджу ознайомитися з діяльністю Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. П. Вірського. Коли вони показують гопак, цей український народний танець і в цілому виставу, це виглядає дійсно захоплююче.

Українців цікавить чеська культура?

Напевно так, та й мова дуже схожа. Ми ж усі слов’яни, хіба ні. І наскільки я бачу, тут, в Чеському центрі, навчається багато студентів. До того ж зараз настав такий час, коли безліч українців хочуть їхати на захід, і до Чеської Республіки тут доволі близько.

На Вашу думку, в якому напрямку рухається Україна? 

Я завжди сподіваюся, що ситуація поліпшується, але на жаль в цьому немає впевненості. Інший менталітет – це те, що відрізняє людей тут та в Чехії.

Чого це стосується?

Я 20 років жив у Чехії, після навчання приїхав сюди. Не буду казати, що це був культурний шок, але люди тут поводяться цілком інакше. Коли ви до них з чимось приходите, ви не маєте очікувати, що хтось буде самостійно вам щось пропонувати чи співпрацювати з вами. Ні, тут треба приходити вже з чимось готовим, і тоді вони, можуть це якось прийняти, хоча не завжди.

Те, як ви під час розмови притискаєте руку до грудей – це теж не надто чеський жест.

(сміється) Так, скоріш за все це вже з танців. Можливо через те, що я часто вклоняюсь. Я безперечно хотів би, щоб тут щось змінилось. Українці вже можуть без візи подорожувати країнами Шенгену, безліч людей туди приїжджають і бачать, що там інакше життя. Але можливо необхідно також, аби вони самі щось зробити заради цих змін. Я розумію, що коли був Майдан, вони хотіли щось змінити, хотіли чогось досягти, але на мій погляд багато з цього їм не вдалося.

Для ваших колег Майдан має якесь значення?

Вони усвідомили, що дійсно настав час змін, що далі так продовжуватись не може. І можливо вони б хотіли потрапити до Європи, але, на мій погляд, система, яка вже налагоджена в Україні, усюдисуща корупція… на жаль тут склалась думка, що без цього ніяк. Поки самі люди не зміняться, будуть відбуватися ті самі речі, що й раніше.

Ви ходили на Майдан?

Коли були протести, деякі театри припинили показувати вистави. Наш театр продовжував працювати, але тоді ніхто не відвідував спектаклі. Я не був на Майдані. Я знаю людей з театру, які туди їхали задля того, щоб зробити фотографію на палаючій барикаді… Я мав змогу спостерігати ці протести, тому що я їздив неподалік до театру на Хрещатику, але безпосередньо на Майдані я не був.

В листопаді 89-го наші актори закрити театр та проголосили страйк. Вони були рушійною силою для змін, а що маємо тут?

Страйк в нашому театрі неможливий. Тут були проблеми на кшталт тих, коли дівчата не мали пуантів (танцювальне взуття для балерин), вони доволі дорогі і забезпечувати ними мав театр. Дійшло до того, що у дівчат взагалі не лишилось пуантів, і вони сказали «Ми не можемо вийти на сцену, просто не можемо!». І лише тоді їм купили пуанти. На жаль, завжди ситуація має дійти до крайнощів і лише тоді щось буде зроблено, ніяк інакше.

Чи є в нашій політиці хтось, кого б ви хотіли бачити в якості виконавця функцій управління державою?

Політика тут настільки корумпована, що я не маю жодного уявлення щодо того, чи можна дійсно віддавати комусь перевагу. Але у нас ситуація навряд-чи краща, тому я справді не знаю.

Але повернемося назад до балету. Що вам у ньому подобається найбільше?

(довго розмірковує) Раніше було ясно, що я хотів чогось досягти, і я не маю на увазі «стати зіркою»… Зараз я вже старший, мені 31, і якщо моя кар’єра танцівника буде йти рівно (я вже не кажу про піднесення), то буде добре. Але найбільшого тут можна досягти до тридцяти років.

Тепер ви хочете більше займатися саме хореографією?

Скоріше педагогікою. Я не певен щодо хореографії.

Ви колись розмірковували про те, щоб, наприклад, повернутися до Чехії в якості викладача класичного балету?

Я живу тут з дружиною, у нас є квартира, тому я не знаю, чи буду ще повертатися. Я казав дружині: я йду до Чеського центру, вони проводять лекції з чеської мови, а вона мені «Ні, ні, ні…». Я сказав «Мене покликала їх директорка, пані Ржегоржікова», але вона не змогла це вимовити

Звісно, моє ім’я тут наче прокляття...

… а мене звати Ваня, проте всі називали мене російським ім’ям «Іван». Тому я маю весь час пояснювати, що я Ян або ж Гонза.

Що ви знайшли для себе близького в українській культурі, що б ви могли порадити чехам, яку ви музику слухаєте, наприклад?

З поп-музики – це Вакарчук (соліст гурту Океан Ельзи). Останнім часом я читав твори Лесі Українки, її п’єсу «Лісова пісня» українською мовою, але маю визнати, що не все мені було зрозумілим. Скорульський потім написав балет на основі цієї п’єси і ми його виконували, тож її я також можу порадити.

Як ви сприймаєте тутешню публіку? Люди інакші, ніж в Чехії?

Публіка тут  набагато жвава, безперечно. Більше театралів та експертів, які цілеспрямовано відвідують вистави за участі своїх улюблених танцівників чи балерин.

Наскільки в Україні цінують митців?

 

Тут багато театрів та вистав, і українці доволі часто їх відвідують, це дійсно так. Але чи вони цінують також і нас – цього не можу сказати. (сміється)

А як тут з балетними школами? Напевно, доволі строго. В ідеалі, напевно, вони вимагають від дітей, аби вони відвідували заняття щонайменше п’ять разів на тиждень.

Як танцівник, я не відправив би своїх дітей до балету. В нашому театрі існують цілі династії, родини, в яких всі присвятили себе театру. Батьки танцювали, діти будуть танцювати. Наприклад, там є три сестри, і всі вони танцюють, ще й мають у родині диригента…

Який балет вам найбільше подобається танцювати?

Мені подобається Жизель, це, напевно, мій найулюбленіший балет.

А з чеської класики?

Складно сказати, насправді-то, бо за весь той час, що я тут, в програмі не було жодної чеської опери.

 

Foto: Marek Sklář

 

Скільки прем’єр на рік ви маєте?

Раніше завжди було два балети й дві опери. Але зараз всі гроші розкрадаються, тому їх майже немає. Директор театру той самий, але художні керівники балету змінюються. За 12 років я пам’ятаю вже трьох. Раніше, коли приїжджали гості з-за кордону, вчителі, у нас було достатньо прем’єр. Те, що ми маємо зараз – ніщо у порівнянні з тим, що було.

Країна зараз перебуває у скрутному становищі, але варто було б забезпечувати краще фінансування для культурних галузей.

Також проблемою є те, що культура була завжди орієнтована на Росію. Ці країни були дуже сильно пов’язані, а тепер люди намагаються розділити неподільне.

Як конкретно це проявляється у вашій роботі?

У понеділок я мав відлетіти до Парижа й танцювати там Лебедине озеро. Але через те, що на плакаті паризького організатора написано, що це російський балет, нам заборонили летіти. Через те, що ми знаходимось під окупацією Росії. Нас мало летіти всього дві пари людей, але це стало неможливим, і ми через те страшенно засмучені, бо домовленість про цю поїздку була вже рік тому.

Яким іще чином вас зачіпає воєнний стан, в якому наразі перебуває країна?

Мене це не надто торкнулось. Дружина з її родиною переживає це все набагато сильніше. Для мене все так: я тут працюю, знаю безліч Українців, вони мої друзі, але справа у тому, що я не маю жодного уявлення, яким чином я міг би їм допомогти. Я не хочу казати, що це їх проблеми, але я справді не знаю…

Що є в Україні цікавого для чеха?

Це величезна країна. Тут майже немає католиків, більшість населення – православні. З того, що мені сподобалось – це був Софіївський Собор і Лавра, особливо підземні катакомби. Для мене це було цілком новим. Безперечно, тут дуже красива природа, Карпати. Ще мені дуже сподобався Львів: я був там двічі, і це надзвичайно красиве місто, подекуди нагадує Прагу.

Ви дивитеся чеське телебачення?

Так, я дивлюсь ČT24. я ходжу на вибори, але, певно, мої голоси не надто допомогли (сміється). Мені подобаються чеські казки, наприклад «Три горішки для Попелюшки», її тут всі знають.

Насамкінець, маєте якусь цікаву історію з ваших виступів?

...наприклад, де хтось впаде чи підсковзнеться? Таке буває.

І як на це реагує публіка, люди сприймають подібне?

Так, цілком… а інколи це навіть їх пожвавлює.

Ви сумуєте за Чехією?

Звісно, особливо тепер, коли тут у вас я бачу Градчани (показує рукою на фото-банер на стіні з зображенням Градчан).

Часто стикаєтесь з іншими чехами в Києві? 

На жаль ні, зазвичай не доводиться. Здебільшого під час якихось заходів, це  завжди приємно.

Напевно у вас не надто багато часу на вечірки, чи не так?

Я соліст і мій графік роботи в театрі не те щоб більш вільний, але я можу його підлаштовувати. Наша балетна група має певну визначену кількість часу, який ми маємо провести в театрі, і який має бути присвячений тренуванням. Я приєднався до сторінки Чеського центру на фейсбуці, переглядаю там фотографії з різних подій, і багато з них мені подобаються, тому з радістю буду їх відвідувати.

Що є для вас особливого у вашій професії?

Після свого навчання я ніколи не казав «Я йду на роботу», замість цього завжди було «Я йду до театру»… Можливо в цьому й полягає різниця… Але в моєму сприйнятті це така ж робота, як і будь-яка інша.

 

  

Foto: Marek Sklář

 

З Яном Ваньоу розмовляли лектори Чеського центру – Зузана Мілерова та Марек Скларж – разом з директоркою Луцією Ржегоржіковою. 

 

Zobrazeno: 0 x